У 1921 році місто Генічеськ, розташоване в мальовничому районі недалеко від моря, починало своє майже з чистого аркуша. Майже всі його населення викрали у дні Громадянської війни австро-угорські агресори. Як і для багатьох жителів України, для генічан це був період голоду. Більше на kherson-yes.com.ua.

Голодний 1921 рік

Але життя продовжується в різних умовах. Продовжилася вона й у родині Костянтина Омельяненка, у якій того року народилася дівчинка Поліна.

На сім’ї випало достатньо бід і випробувань. У 1920-х роках, за спогадами Поліни Костянтинівни, якщо у дворі була хоча б одна корова чи кінь, бігав птах, сім’ю вважали не так безнапасною, як куркульською. З цієї причини під програму розкуркулювання потрапила родина Поліни.

У 1930-х роках одинадцятирічна Поліна пережила новий голод. Від голодної смерті врятувало Чорне море та його риба, яку ніхто не зміг розкуркулити.

У 1939 році Поліна отримала атестат про середню освіту. Здавалося, перед дівчиною та її подругами відкрилося доросле життя, самостійність, побудова сім’ї, вже своєї власної. Не встигли хлопці та дівчата Херсонщини отримати радість від мирного життя, як нове горе звалилось на покоління 1920-х На рідну землю прийшла нова біда, страшніша за голод і холод. На Батьківщину Поліни Омельяненко та її місто напали фашисти.

Війна та рабська праця

Війна увійшла у сім’ю Омельяненка, коли Поліні було двадцять років. Шістнадцятого вересня 1941 року фашисти увійшли до міста. Німецько-румунські загарбники відчули себе господарями й взялися до планомірного знищення населення. Першим пунктом їхнього “нового порядку” стали списки молодих жителів Генічеська, які призначалися для відправлення на рабські роботи до Рейху.

Що стосується Поліни, то 1942 року разом з іншими подругами дівчину відправили на один із заводів на чужині, де змушували працювати. Це було дуже важке випробування. Умови праці були жахливими. Але найбільше турбувало те, що в цей час родичі дівчат десь били ворога, а вони цього робити не могли.

Через 3 роки наша країна розгромила над нацистами Німеччини та, здавалося, ось-ось дійде черга до звільнення з фашистського рабства українських хлопців та дівчат. Вони з нетерпінням чекали на цей момент, як і повернення додому. Однак додому Поліна змогла повернутися лише через чотири роки після закінчення війни. У 1949 р. окупаційні війська США, у зоні яких опинилася дівчина, дозволили нашим громадянам виїзд до СРСР.

Мирне життя та велика родина

Після семирічного розставання 28-річна Поліна повернулася до рідних степів Тавриди. Там її прийняли на роботу до лікарні, в якій працював головлікарем відомий у ті роки лікар Дмитро Кривоніс.

У 1951 році вона вийшла заміж за 1951 року вона вийшла заміж за співробітника пожежної охорони, учасника війни Василя Осипова. Весілля було дуже скромним. У подружжя народилося двоє дітей – хлопець і дівчинка.

Пропрацювавши понад десяток років у лікарні, Поліна Осипова (прізвище по чоловіку) перейшла до Будівельно-монтажного управління Генічеського району. Звідти вона пішла на пенсію.

Вдома Поліні Костянтинівні не сиділося. Знаючи її неспокійний характер, роботу у місцевій середній школі № 2 їй запропонувала завідувачка їдальні І.М. Пуріс. Вона взяла ветерана на посаду кухонного робітника. Поліна Костянтинівна, чуйна, уважна, старанна, стала улюбленицею учнів та вчителів школи.

Але, мабуть, головною заслугою простої української жінки Поліни Осипової стало те, що вона дала виховання двом дітям, Віктору та Ніні, а ті поставили на ноги п’ятьох онуків та десять правнуків. Всім поколінням цієї великої родини Поліна Костянтинівна прищепила поважне ставлення до тих людей, які заснували рід, навчила молодших шанувати їх та продовжувати традиції, закладені старшими.

Подібне виховання дало свої сходи. Внучка нашої героїні Олена Сінькова склала схему родового дерева, а серед усіх родичів основне місце зайняла бабуся Поля, котра стійко перенесла всі удари долі.

Пам’яті улюбленої прабабусі присвячує свої успіхи та перемоги Анастасія Баранова, вихованка Музичного училища Херсона, володарка призів музичних конкурсів.