День 24 червня 1945 року видався похмурим та сирим, був навіть невеликий дощ. Але цього ніхто, здавалося, не помічав. Рано-вранці в район Червоної площі в піших колонах, на танках, автомобілях та іншій техніці підходили тисячі солдатів, офіцерів та генералів. Народ, який переміг фашизм, готувався в головному параді того року, всього двадцятого століття. Більше на kherson-yes.com.ua.

На початку параду зведені розрахунки фронтів, військово-навчальних закладів та деяких інших військових формувань вишикувалися для почесної місії – параду переможців.

У лавах зведеного полку Третього Білоруського фронту стояв льотчик Іван Клименко, котрий за 4 дні до того зустрів свій 21-й рік життя. На парадному мундирі уродженця села Кайри (після війни у складі Херсонської області) красувалися два ордени Слави, а також два інші ордени, медалі.

Хлопець із Херсонщини рано залишився сиротою. Його батьки померли у голодному 1932 році, а хлопчика відправили до дитячого будинку. Коли хлопцеві було 14 років, він потрапив на виховання до Людмили Іванівни Семенової, педагога з Каховського району. Жінка зуміла замінити підліткові матір, стежила за його навчання. А він, своєю чергою, допомагав їй у господарстві: рубав дрова, косив сіно, збирав урожай на городі.

Училище, завод, фронт

1940 року Іван здобув семирічну освіту, що дозволило йому стати учнем школи ФЗО (ремісниче училище) при знаменитому суднобудівному заводі в сусідньому Миколаєві, по закінченні якої мав винятково відмінні оцінки.

Здобувши спеціальність, пов’язану з обслуговуванням приладів надводних військових судів, він поїхав на Далекий Схід, звідки 1942 року пішов добровольцем на фронт.

Тут треба трохи відійти від теми, щоб пояснити, чому 18-річного хлопця не покликали до армії, а потрапив на фронт саме з доброї волі. Справа в тому, що у фахівців, які роботами у сфері військового виробництва, мали відстрочку від призову до армії. Була така відстрочка і хлопець із Херсонщини.

Попри високу кваліфікацію Івана Клименка, керівництво оборонного заводу №202 пішло йому на зустріч та опустило.

Торішнього серпня 1942 року Іван придбав нову спеціальність, цього разу – військову. Після закінчення тримісячних курсів він, сержант сухопутних військ, був призначений командиром відділення розвідки на Ленінградський фронт. Тут він знову відзначився, вирушаючи в тил ворога і дістав звідти полонених, зокрема офіцерів.

З землі у небо

Десятки вилазок у тил ворога закінчилися для Івана тим, що він захворів, а також поранений у спину. Лікарі міста Ногінськ поставили хлопця на ноги та після одужання його відправили до школи повітряних стрільців-радистів. У результаті він опанував ще одну спеціальність, а після закінчення курсів був розподілений у штурмову авіацію Третього Білоруського фронту. Це було останнє місце служби хлопця із села Каїри.

Був у бойовій долі нашого героя момент, коли він виявив себе як воїн-інтернаціоналіст. Під самий кінець війни, 20 квітня екіпаж, в якому служив Клименко, виконував завдання атакувати велике військове судно супротивника. Після важкого бою наші лічильники все ж таки змогли дістатися до ворожого транспорту скинути на нього бомби. Повертаючись на свій аеродром, екіпаж Клименка потрапив під залпи німецької протиповітряної артилерії. Клименко встиг катапультуватись. Опинився у воді за кілька десятків метрів від берега. Раптом він помітив, що у воді хтось гукає на поміч і поплив на крик. У результаті він врятував французького льотчика, який воював у складі полку Нормандія-Німан. Скориставшись надувним жилетом, обидва льотчики дісталися берега. А за два місяці він потрапив на Парад Перемоги.

Того сирого дня для старшини Івана Клименка не закінчилася. Її луна, цього разу радісна, докотилася до неї вже у травні 1946 року. Того щасливого дня його нагородили солдатським орденом Слави третього ступеня.